Ірина Василівна, повертаючись з магазину, ледь змогла протиснутись між вантажною газеллю, припаркованою біля самого ґанку під’їзду, і дверима. Вона мовчки витягла вперед свою сумку і, схопившись за поручень, піднялася на вищу сходинку.
-Чуєш, Василівно, що це твої машину так близько поставили? Нехай приберуть, у мене Христинка з дитиною спускається, – виглядаючи з віконця, гукнула сусідка.
Ірина Василівна промовчала. “З чого це до мене машина, придумає, аби тільки говорити”, – подумала жінка і піднялася на третій поверх.
На майданчику Ірина Василівна зупинилася від подиву, упустивши сумку. Двері в її квартиру були відчинені навстіж, хтось ходив в коридорі і щось рухав.
-Бабусю, привіт, – на жінку мало не наскочив молодий хлопчина і побіг вниз.
З квартири вийшов чоловік і, побачивши перед собою стареньку, широко посміхнувся, розкинувши руки в сторони.
-Мамо, а ось і ми, – помітивши збентежений погляд, син додав, – ти що не рада? А ми назовсім, жити.
Він теж поспішив вниз за речами, і Ірина Василівна залишилася на майданчику одна. Вона підняла сумку і повільно увійшла в квартиру. Якісь коробки, речі, мішки були всюди. “А всього ж на годину, півтори вийшла в магазин”, – подумала Ірина Василівна та пройшла до себе в кімнату.
На її ліжку лежала невістка Таня з дворічним Матвієм.
-Тихіше, – шикнула вона на бурчащу під ніс стареньку, – тільки Матвія вклала.
Ірина Василівна оторопіла, але побачивши молодшого онука, розпливлася в усмішці: “Жодного разу дитя не бачила, тепер хоч внука привезли”.
Старенька пройшла на кухню і вийняла хліб з молоком. У коридор вже знову заносили речі, життя у великій і порожній квартирі знову закрутилося.
Ірина Василівна згадала, як жили всі разом трьома поколіннями в цій квартирі: вона з чоловіком, син і її батьки. Як весело проводили час. Всі разом. Як дружно жили, не думали про погане і раділи всьому.
-Ба, грошей дай, я по мінералку збігаю, – онук вже стояв у коридорі з простягнутою рукою.
Ірина Василівна заметушилася, дістала гаманець і, вийнявши 100 гривень, дала старшому онукові.
Той відразу зник з поля зору.
-І вареників купи! – гукала з кімнати, не звертаючи увагу на сплячого сина, невістка.
“Так, погодувати треба всіх”, подумала Ірина Василівна та відкрила холодильник, попутно прибираючи молоко. Жінка, розміняла сьомий десяток, вже два роки як тримала дієту: правильне харчування приносило свої плоди і аналізи, які вона здала місяць тому, дільничному терапевту сподобалися.
Вона так і сказала: “Ось бачите, я була права. Результати досліджень для вашого віку прекрасні”.
У холодильнику лежав звичайний набір продуктів: овочі, фрукти, каструлька з гречаною кашею.
Ірина Василівна задумалася.
-Тааак, такою їжею гостей не нагодуєш!
Гриша прибіг з магазину так само швидко, як і зник з квартири. Кинувши на стіл дві упаковки вареників, він пішов допомагати батькові розвантажувати речі.
Тетяна повільно випливла з кімнати і вийшла на балкон. Після Тетяна кілька хвилин шукала на кухні каструлю, оглянула всі ящики і шафи на кухні і, визначившись з ємністю, почала варити вареники. Ірина Василівна мовчки спостерігала за тим, що відбувається.
На невеликій кухні за обідом було тісно, але бабуся була задоволена. Не одна на старості років. Син після інституту відразу поїхав в невелике село працювати ветеринаром, там же й одружився, а тепер уже і старший син підріс, задумалися про його майбутнє, та й роботи на селі не залишилося, ось і вирішив син з родиною переїхати в місто. У матері трикімнатна квартира, нехай невелика, але хороша, місця всім вистачить.
Тетяна стала розкладати їжу по тарілках. Взяла невелику миску, плюхнула в неї п’ять вареників і поставила перед свекрухою.
-Ой, Танечко, мені вареники не можна! – занепокоїлась мати.
-Я окремо варити вам не буду, будемо їсти з однієї каструлі. Навіть Матвійко їсть з нами, – висловилася Тетяна.
Син промовчав, і Ірина Василівна підсунула миску до себе ближче.
-Так, мамо, а тобі де зручніше: в залі або в пральні?
Мати підняла голову і з подивом подивилася на сина.
-Нам з Танечкою і молодшим зручніше у великій кімнаті, Гришкові теж окрему треба, йому готуватися до іспитів…
Ірина Василівна не стала чекати продовження, а просто відповіла:
-Так, так звісно.
Усі найближчі вихідні в квартирі пройшли дуже шумно: переставляли меблі, рухали шафи, стелили… Голова Ірини Василівни йшла обертом.
Заглянувши в невелику кімнатку з вікном, яка гордо називалася пральнею, жінка прийняла рішення переселитися зі своєї кімнати в залу. І місця більше і телевізор під боком. Але відпочити або подивитися телевізор було просто неможливо. Молодший онук весь тиждень вередував і вимагав мультики, повзаючи по дивану, через бабусю і назад. Тетяна з ранку до пізнього вечора дивилася серіали, не помічаючи свекрухи.
Тоді в наступні вихідні, ще раз зазирнувши в пральню, Ірина Василівна прийняла рішення перебратися туди. Нехай мало місця, нехай невелике вікно. Але тихіше і спокійніше.
Ейфорія від проживання великою дружною сім’єю швидко перейшла в стан занепокоєння і невдоволення. Десять років самотнього життя давали про себе знати. Та й що лукавити, в її родині все було інакше. Кожен жив як хотів, але при цьому не обмежував права інших. А тут.
Але мати потроху звикла. І до шуму, і до страв, що готувала дружина сина. Ірина Василівна все думала, що ось виповниться молодшому онукові три роки і піде він в дитячий садок, Тетяна вийде на роботу. І буде вона сама собі господиня. І готувати, що хоче і з онуком сидіти з садка забирати.
Але реальність швидко розставила все по своїх місцях. На роботу Тетяна не вийшла і не збиралася. Через постійну нестачу грошей, поки син перебивався тимчасовими заробітками, харчувалися все більше картоплею і макаронами.
Ірина Василівна намагалася вставити своє “Я” в процес витрачання грошей в частині закупівлі продуктів, але все обмежилося тим, що гроші на загальну каструлю Тетяна брала і готувала те, що хотіла. У тарілку до літньої жінки потрапляв зазвичай бульйон з картоплею і макарони, м’ясо йшло все більше главі сімейства, фрукти і молочку їли діти.
На наступний рік Ірина Василівна, як зазвичай, здала всі аналізи і пройшла призначені дослідження. Лікар похитав головою. Треба міняти раціон.
Зібравши всіх за загальним столом пізно ввечері, Ірина Василівна сказала на одному диханні:
-Нам потрібно розміняти квартиру і роз’їхатися!
-Мамо! – вигукнув син.
-Що? – здивувалася Тетяна.
Діти мовчки розглядали здивовані вирази облич дорослих.
-Так це дві однокімнатні в кращому випадку. Що Вас не влаштовує? – підвищувала тон Тетяна, – і їмо з однієї каструлі і кімната у вас окрема.
-Так, з однієї, але мені не підходить ця їжа.
-Мамо, ми завжди їли з однієї, я пам’ятаю, бабуся готувала, – сказав Віктор.
-Так, синку, бабуся. А у нас готує Таня.
-Ти чіпляєшся, моя дружина добре готує, – похмуро сказав син, а Таня, вискочила на балкон.
-Я всіх вас обслуговую, бігаю за всіма, а вона не хоче їсти з однієї каструлі – обурювалася дружина сина.
Чоловік заспокоював Тетяну, поглядаючи через вікно на матір. Та відчувала себе зовсім вже не в своїй тарілці. У своїй квартирі, у себе на кухні вона дивилася, як син втішає дружину, а внуки дивляться на все не розуміючи нічого, але все одно осудливо.
Ірина Василівна розвернулася і пішла до себе в кімнатку. Вона просиділа там до самого ранку, поки до дверей не підійшов онук і не покликав вийти.
-Бабусю, виходь, ми комірчини звільнили…
Ірина Василівна не розчула, що говорив старший онук, але двері відкрила.
-Давай речі переносити. Я тепер тут спати буду, – Гриша схопив подушку, ковдру і поніс у кімнату, в якій жінка жила раніше. На сніданок Ірину Василівну чекала вівсяна каша зі свіжою малиною і зелений чай.
Літня жінка ніяковіла, їла повільно, поглядаючи на свою сім’ю, яка, оточивши бабулю, стежила за кожним її рухом.
Достеменно невідомо, що так вплинуло на зміну ставлення до Ірини Василівни: бажання не розмінювати хорошу квартиру або турбота про здоров’я і спокій матері, але син з родиною відтепер стали вести себе тихіше і спокійніше. Готувати Тетяна стала для матері чоловіка більш правильну їжу, та й самі вони стали краще харчуватися і різноманітніше…