-Дівчино, дозвольте, я вам допоможу. – Хлопець підхопив важку валізу і легко спустився сходами в підземний перехід.
Мати попереджала Алісу, щоб в Києві трималася напоготові, багато всіляких крутиться, особливо на вокзалі. Але хлопець просто так допоміг, і посмішка у нього відкрита і щира. Аліса не могла уявити його кимось поганим. Все ж квапливо наздоганяла, намагаючись не втратити в натовпі. Він зупинився, але валізу не поспішав віддавати.
-Вступати приїхала? І куди?
-В медичний, – з гордістю відповіла Аліса.
-Гаразд, я теж там вчуся на третьому курсі. Поїхали, проведу.
Він підхопив валізу і заспішив до прибуваючого потяга метро.
Вони знову пробиралися крізь натовп, їхали в битком набитому вагоні, випадково торкалися одне одного і відводили збентежено очі. Людський потік виніс їх з дверей метро.
-Мене Мишко звуть, Михайло. Але Мишко мені більше подобається.
Він як і раніше йшов швидко, вправно ухиляючись від поспішаючих назустріч перехожих. Аліса намагалася не відставати. Раділа, що послухала маму і не наділа туфлі на підборах.
-Жити тобі є де? Чи в гуртожитку будеш?
-Я у тітки Тані, сестри батька, буду жити, – захекавшись, відповіла Аліса.
-І як батьки тебе одну відпустили таку… красуню, – цілком серйозно сказав Мишко.
Аліса зиркнула на нього, чи не жартує. Мишко відповів усмішкою. Коли вона вийшла з кабінету приймальної комісії, він чекав її, притулившись до стіни спиною. Вона зраділа, що не пішов.
-І куди тепер? – Мишко звично підхопив валізу.
-До тітки Тані, в Березань. Це біля Києва…
-Ого! Далеченько. Нічого, поїхали. – І знову пішли до метро.
Розлучалися вони вже старими знайомими, обмінялися телефонами. Але Мишко не дзвонив кілька днів. А коли вона, нарешті, почула його голос у слухавці, то засяяла від щастя.
Аліса поверталася в Березань тільки ночувати, цілими днями гуляла з Мишком по місту. Тітку Таню це більш ніж влаштовувало. Доросла, сама може про себе подбати.
У вересні почалися заняття, і вони стали бачитися рідше. А після літньої сесії Мишко зробив Алісі пропозицію, познайомив з батьками. Його мама не приховувала, що не рада вибору сина. Але Мишко зумів протистояти її умовлянням розлучитися.
Після весілля молодята зняли квартиру на околиці столиці. Мишко підробляв в лікарні медбратом. Він розумів, що Аліса з його мамою навряд чи уживуться на одній території.
-Ти мене кохаєш? – проводячи пальчиком по грудях чоловіка, питала Аліса, зручно вмостивши голову на його плечі.
-Тисячу разів люблю. І не втомлюся говорити про це, – він ніжно поцілував її в носик.
І вони були щасливі, як можуть бути щасливі тільки взаємно кохаючі один одного молоді люди.
Невибаглива Аліса швидко освоїлася в ролі дружини та господині, навчилася економити сімейний бюджет. А коли почали обидвоє працювати, змогли купити невелику квартирку. Жити б та добра наживати. Ось тільки з дітьми не виходило…
-Не переймайся. Ти нервуєш, це теж впливає. У нас попереду ціле життя. Ще встигнемо, – заспокоював її коханий Мишко.
Аліса і сама розуміла, що їй пощастило з чоловіком. А в усьому, як правило, не може везти.
Одного разу на роботі у неї щось сильно розболілася голова. А при думці про їжу починало нудити.
-Це від спеки, – вирішила вона. – Скоріше б у відпустку, на море…
Вдома Аліса шукала щось від голови і натрапила на тест на вагітність. Давно купувала, вже й не сподівалася, що стане в нагоді. Подумала і вирішила перевірити, тим більше, знову затримка кілька днів.
Вона довго не вірила своїм очам, побачивши дві смужки.
-Спека ні при чому! Я вагітна! – застрибала, закрутилася від радості дівчина по квартирі. Її тут же почало нудити.
-Спокійніше, матусю. Ти тепер не одна, – сказала вона собі і почала готувати святкову вечерю.
Мишко прийшов з роботи вночі, коли вона втомилася чекати і лягла спати. Він роздягнувся, неакуратно кинувши речі на стілець, тут же ліг і відвернувся від неї.
А Аліса тихо ковтала сльози, втупившись у подушку. Вранці вона пішла у ванну і захопила сорочку чоловіка попрати. Несподівано відчула незнайомий, ледь вловимий запах парфумів. Жбурнула сорочку в пралку, сіла на край ванни і заплакала.
-Ось і я дочекалася…
З цієї ночі Мишка немов підмінили. Він став мовчазним, замисленим, розсіяним, і часто затримувався на роботі.
-У тебе інша жінка? – не витримавши, запитала Аліса несподівано, коли у вихідний чоловік почав збиратися “в справах”.
-Вибач. У неї син. А я так мрію про дитину. – Ховаючи очі, зізнався він. – Ти молода і красива. Може, з іншим у тебе все вийде. – І Мишко пішов, залишивши їй квартиру…
Вона перевелася працювати в іншу клініку. Плакала, переживала, робила помилки на роботі і мало не поплатилася звільненням. Взяла себе в руки. Втрачати роботу ніяк не можна, адже скоро народиться дитина.
Іноді задавалася питанням, чи не промовч вона тоді, скажи про дитину, може, він залишився б з нею.
-Залишився б заради дитини, а не заради мене. Не хочу я так, – сама собі відповідала вона.
Через два роки вона побачила його в метро. Він їхав вгору на ескалаторі і розмовляв із жінкою. Поруч над поручнями височіла голова хлопчика. А Аліса поверталася з вокзалу, відвозила сина на літо до батьків. Мишко не помітив її…
Серце здавило тугою, скрутило в тугу пружину.
-У відпустку, напевно, їдуть. Боже, як хочеться плакати!..
Вона відволікалася роботою, підміняючи всіх, хто просив. Додому поверталася втомлена, засинала тут же, тільки но голова торкнеться подушки. Приїжджала до сина на вихідні і тисячу разів цілувала його…
Минуло ще кілька років.
-Мамо, у нас в неділю змагання. Наш тренер сказав, що у мене є шанс виграти. Ти прийдеш? – хвилювався дев’ятирічний Сашко.
-Звичайно, прийду і буду за тебе вболівати, – Аліса ласкаво посміхнулася синові.
-Супер! Значить, я обов’язково виграю! – зрадів той.
Але зайняв тільки друге місце і спочатку трохи засмутився.
-Ти у трійку переможців увійшов в першому в житті змаганні, все ще буде! – заспокоювала Аліса сина.
Вони вийшли зі спорткомплексу. Сашко гордо ніс срібну медаль.
-Привіт, Алісо, – вона аж стрепенулася від звуку такого знайомого і рідного голосу, який тисячу разів говорив їй колись про любов.
Вона зупинилася, застигла на місці, але насправді їй хотілося бігти, сховатися, не переживати знову той розпач при вигляді його очей. Мишко змінився, але вона впізнала б його із тисячі інших чоловіків.
-Привіт, – вона не знала, що робити, говорити, вона вся тремтіла.
-Я не відразу тебе впізнав. Ти стала ще красивішою. Син у тебе молодець. А мій зайняв тільки шосте місце, – він хотів щось запитати, але Аліса сказала, що їм потрібно поспішати і попрощалася.
-Хто це, мамо? – син заглядав їй в обличчя.
-Колега, ми раніше працювали разом.
-А чому сказала, що ми поспішаємо? Ми нікуди не поспішаємо. Він, до речі, дивиться нам услід, – Сашко знову обернувся.
-Підемо швидше. Я дійсно поспішаю, – вона потягнула сина за руку.
Мишко подзвонив через два дні і одразу запитав про сина. Аліса посміхнулася про себе: “Два дні знадобилося, щоб зіставити дати, здогадатися. Ох, вже ці чоловіки…”
-Чому ти не сказала мені тоді? – допитувався Мишко.
-Я хотіла сказати, але ти прийшов додому вночі і з чужим запахом парфумів на сорочці. Не сказала, тому що ти вже любив іншу, – голос тремтів, рвався криком назовні, але вона знову тримала себе в руках. – Всі ці роки ти навіть не поцікавився, як я живу, не прийшов навіть ні разу.
-Пробач, – в його голосі звучав відчай.
-Тисячу разів пробачила, але всі ці роки ми жили без тебе, – прошепотіла вона в слухавку.
-Мамо?! Чому ти так говориш? Це мій батько, той чоловік? – Сашко стояв поруч.
Аліса зіщулилася від погляду сина і ледь чутно промовила:
-Так.
-Мамо, я люблю тільки тебе. Не переживай, – Сашко ніяково обняв матір.
Михайло приходив кілька разів, просив пробачення, очей не відводив від Сашка. Аліса не ховалася, не заважала бачитися батькові з сином. Але зупиняла всі спроби обговорювати їхнє минуле і майбутнє спільне життя.
Тільки через багато років, коли Сашко одружився, а Михайло залишився вдівцем, вона погодилася спробувати все почати спочатку.
-Ти мене кохаєш? – він гладив її по плечу.
-Так. Завжди кохала й чекала, – Аліса впіймала його руку і стиснула.
-Пробач. Через мене ми втратили стільки часу, – тихо сказав він.
-Що тепер говорить про це, – вона зручніше вклала голову у нього на плечі. – Ми, нарешті, разом після довгої розлуки.
Аліса прикрила очі і блаженно усміхнулася. – У нас чудовий син. Адже це він вмовив мене знову бути з тобою…