-А може нам на море з’їздити у вересні, Степане? Га? – питала Ніна Василівна чоловіка. Іванко в садок піде. Ще тепло ж буде. Хоча би на пару тижнів…
Степан Петрович з під лоба глянув на жінку і засміявся:
-А чом би й ні. Трохи грошей ми назбирали, на пару тижнів нам вистачить, думаю. Треба глянути, куди краще їхати тільки, ну й недорого щоб.
Ніна Василівна посміхнулася і задоволено зітхнула..
З чоловіком вони вже кілька років обоє на пенсії. Тепер на роботу ходити не потрібно і вони частенько їздили в село, мали там невеличку хатину, город… Та що там говорити, вдома вони практично і не жили – майже весь рік у селі.
Єдина донька вийшла заміж, внук народився, от і залишали свою квартиру молодій сім’ї. Приїздили тільки взимку.
Степан Петрович і Ніна Василівна були дуже щасливі, не могли натішитися онуком, якого так довго чекали, от і вирішили – все, ніякої роботи, займатимуться вихованням дитини. Навесні, одразу як починалося тепло вони брали онука і всі разом їхали жити в село.
Степан Петрович сидів на кухні, пив чай з печивом, про щось розмірковуючи.
-А коли Марічка з Ігорем за внуком приїдуть, Ніно? Скоро ж дитині у садок. Документи ж там треба оформляти, так?
-Казали, що через тиждень ніби, – відповіла дружина. – Хай я сама з тим оформленням розберуся, піду в понеділок…
-Як же так? Постійно все ми маємо робити. Зовсім дитиною не цікавляться.
-Та не нервуйся Степане. Що нам важко чи що? Хай собі відпочивають.
-Цікаво, а коли вже ми будемо відпочивати? – запитав чоловік.
-Ми ж пенсіонери. Що ми дуже втомилися? Вдома сидимо обоє. Поїдемо он у вересні відпочинемо на морі, – відповіла Ніна Василівна.
Через тиждень приїхали донька з чоловіком. На вечір у дворі під яблунею накрили стіл. Ніна Василівна всього наготувала – і пиріжків насмажила, і голубців накрутила.
Вже трохи стемніло. Степан Петрович увімкнув світло надворі, на яке одразу ж полетіла всіляка комашня. Донька сиділа не піднімаючи очей від чашки з чаєм. Зять доїдав вже шостий за ліком голубець не відводячи очей від тарілки. Онук доївши свою порцію весело бігав біля мами з татом. Марічка якось непевно погладжувала дитину по голівці, все так же дивлячись на чашку з чаєм. Малий біг до бабусі.
Ніна Василівна уважно подивилася на Марічку і та помітивши материн допитливий погляд першою почала розмову:
-Я хотіла.. Ее.. Тату, мамо, я хотіла сказати, що нам з Ігорем пропонують дуже хорошу роботу. Правда треба їхати закордон… Ми вже купили квитки. Двадцятого їдемо…
-Це ж як так? І куди ж саме ви зібралися, хотілося б знати, – здивовано запитав Степан Петрович.
-В Італію, тату… Ми все обдумали. Рішення остаточне. В нас уже й візи є на рік, а далі видно буде…
-Щось я не зрозуміла, а як же Іванко? – спохватилася Ніна Василівна. – Як ми без нього будемо? Йому ж і в садок вже пора йти.
-Так а ми Іванка вам залишимо. Берете онука? – весело заявив Ігор і відкусив шматок пиріжка.
Дідусь і бабуся здивовано перезирнулися.
-Ви рік будете без сина? – нічого не розуміючи запитала Ніна Василівна.
Ну мамо, чого ти? Звичайно нам буде сумно без Іванка. Ми може якось і приїдемо, якщо буде змога. Це ж заробітки, розумієте?
Обличчя Степана Петровича стало похмурим. Голос затремтів:
-Хм… Заробітки… А мені здається, що ви просто Іванка лишаєте дідусеві з бабусею, ніби дитина це іграшка, доню.
-Але ж ми… Ми думали ви допоможете.., – зять ніяково доїдав пиріжок.
-А спитати спочатку в нас можна було? – перервав його Степан Петрович.
-Так а ви що проти? – голос Марічки тремтів.
-Взагалі то ми також маємо своє життя, от на море збиралися поїхати, вже й путівки є, – заявив Степан Петрович.
-Так приїдете всі разом до нас в Італію. Там неймовірне море і пляжі, – парирував Ігор.
Степан Петрович глянув на жінку:
-Ти тільки подивися, все вони вже вирішили замість нас.
Ніна Василівна мовчала уважно дивлячись у свою чашку… Розмова була закінчена.
Зять з донькою поїхали пізно, внук вже спав.. Ніна Василівна мила на кухні посуд. Вона уважно глянула на чоловіка і спитала:
-І як це так вийшло? Де ми з тобою не догледіли? Нам звісно не важко дитину виховувати, але ж як Іванко без мами з татом буде рости?..
Степан Петрович задумався… Підійшов до дружини і тихо сказав:
-Знаєш що, Ніночко, як подумати, то все життя своє ми для когось жили. Тепер от таке маємо. Який сенс нам сумувати, як правильно не жили, то й тепер не почнемо вже. Та й онука нам ще виховувати…