Вже з пів години Софія чекала Максима. Зима, на вулиці було холодно і вітряно. Максим, як в принципі й завжди, запізнювався. Софія періодично терла одна об одну змерзлі руки і відчувала – ноги теж уже скоро почнуть мерзнути.
-Та що ж це?.. І телефон на морозі сів, як на зло, подзвонити не можна… Ну добре, ще хвилин десять чекаю і йду, – думала Софія.
Раптом вона помітила пару. Хлопець з букетом квітів уже хвилин 15 чекав дівчину і ось вона тільки підійшла.
Він простягнув їй квіти та дівчина їх не взяла. Вони ще деякий час про щось розмовляли і вона пішла.
Софії стало його шкода.
“Оце так. Дівчина кинула хлопця прямо на моїх очах. Та де ж той Максим?..”
Софія пройшлася туди сюди і вже збиралася йти. Але раптом той самий хлопець з букетом підійшов до неї.
-Привіт. Тримайте, це вам, я сам вибирав, – і він простягнув квіти Софії. – Дивіться які гарні!
Софія, неочікувано для себе взяла букет.
-Ви б додому йшли, холодно на вулиці, – продовжив хлопець. Ви тут скільки вже чекаєте?
-Мабуть хвилин сорок…
-Ви що! Тим більше! Ви ж он як легко вдягнені. Треба себе цінувати! Так можна і застудитися. Той чоловік, якого ви чекаєте точно не вартий того, щоб годинами його на морозі чекати…
Софія повернулася додому, зайшла в квартиру. Хвилин 20 вона сиділа в коридорі, поки змогла зігріти змерзлі руки.
Вона зняла куртку і понадягала на себе пару теплих светрів і шкарпеток, заварила гарячого чаю.
Через якийсь час, відігрівшись, вона подзвонила Максиму.
-Як це сьогодні? Ми ж не на сьогодні домовлялися. Та ні. На завтра ж, зайчику.
-Хіба на завтра? – здивувалася Софія.
-Ну звісно. Так, на завтра. Мабуть ти щось наплутала. О другій! Не переплутай на цей раз.
Софія поклала слухавку, сіла в крісло і заплакала…
Вже цілих чотири роки вони зустрічалися з Максимом. Максим був красунчиком. Від дівчат відбою не було. Але чомусь він вибрав саме Софію. Через це вона у всьому йому старалася догодити – доглядала за собою, старалася модно вдягатися, робила зачіски, які йому подобалися…
-Моя дівчина повинна бути стильною, завжди гарно вдягненою. Такою щоб відповідати моєму статусу, – говорив Максим.
При цьому зустрічалися вони переважно по вихідних. Ну ще бувало іноді у вівторок.
Часом Максим приносив до неї свій одяг, щоб попрати:
-Краще ніж ти, ніхто так не попере і не випрасує! Моя мама хіба в пралку кине і все.
Також Софія завжди готувала йому їсти на роботу на кілька днів. При чому готувати треба було саме так, як він любив.
-Ти ж не хочеш Софійко, щоб я харчувався фаст-фудом? Ти ж так смачно готуєш. Хто ж як не ти зможе так смачно зробити…
Ну і звичайно Максим дуже любив, коли ним захоплювалися. А ще він міг запізнюватися, хоча іноді і приходив вчасно…
Також він частенько міг забувати про гроші, адже за всі ці обіди, які готувала Софія вона платила з власної кишені. І це при тому, що в Максима була зовсім не бідна родина, дуже хороша робота і велика зарплата.
І от роки йшли, а Максим одружуватися навіть і не думав…
Софія допивала свій чай.
-От що ти з нього візьмеш? – вона витерла сльози.
По телевізору показували погоду, завтра похолодає ще більше, розповідав ведучий з екрану.
Раптом Софія глянула на букет квітів, подарований незнайомцем. Вона поставила квіти у вазу і знову подумала про Максима:
“Зовсім забула попрати його одяг, а ще ж треба йти готувати… Йому ж на тиждень на роботу треба обідів. І в магазин бажано було б сходити, холодильник он порожній…”
Дівчина сильніше загорнулася в плед: “Це ж знову на той холод виходити треба буде.”
В Софії раптом мурашки пробігли по шкірі – завтра зустріч, а по телевізору ще більше похолодання обіцяють… Ну ні! В її голові звучали слова незнайомця з букетом: “Треба себе цінувати… Треба себе цінувати…”.
Вона знову глянула на квіти і рішуче встала з крісла. Взяла познімала теплий одяг, вдяглася у зручну піжаму, змила косметику і розпустила волосся. Одяг Максима кинула у пралку і запустила прання. А пізніше, зручно вмостившись на дивані, увімкнула свій улюблений серіал і так захопилася, що лягла спати аж під ранок…
У двері безперервно дзвонили.
-Вже майже третя година… Ого! Оце так я поспала, – Софія пішла відкривати двері.
В квартиру забіг Максим:
-Ти що ж це вдома? Ми ж домовлялися! Я приходжу, а тебе немає! Думав може не дочекалася мене і пішла, а ти навіть не вдягалася ще!..
-І що оце таке стоїть? – він показав рукою на квіти.
-Як це що? Це букет квітів. Гарні дуже, правда?
Максим вирячив очі. Софії він взагалі ніколи нічого не дарував. І квітів теж. “Ти ж не через гроші, чи подарунки зі мною зустрічаєшся”, – пояснював він.
-Так чому ти не прийшла?
-Та от встала тільки. Вчора серіал вирішила подивитися, та так захопилася, що під ранок і лягла тільки.
-Серіал? Що це означає взагалі? А де ж мої обіди, мій одяг? Мені на роботу йти завтра, а ти нічого не принесла.
-Обіди ми можемо разом приготувати, а одяг я зараз попрасую і готово.
-Що значить разом готувати? Я ж чоловік! Мені готувати йти? Взагалі то я гроші заробляю, я годувальник!
-Ну хай так. Ти заробляєш гроші. А де ж ті гроші? Ти мені ні копійки не даєш ніколи!
-От візьмемо шлюб, тоді й гроші даватиму, – Максим говорив роздратовано.
-Цікаво і коли ж це ми візьмемо шлюб?
-Як це коли? Тоді коли вирішу я! Тобі, що тільки гроші потрібні? Ти тільки через це зі мною?!
-Ось тримай, – Софія взяла пакет із одягом Максима, – хай тобі мама попрасує, а можеш і сам. Все, до побачення…
-Але ж мама так не вміє…
-Максиме, все, до побачення! Ми розходимося. Ти не зрозумів? Достатньо вже з мене. Знайшов собі робітницю…
Пройшло 12 років. Софія з донькою і чоловіком гуляли по парку. Було сонячно, віяв теплий літній вітерець.
Раптом неподалік вона помітила трохи смішну пару. Чоловік ішов повільно, гордо розправивши плечі, трошки попереду жінки. А жінка дріботіло позаду, немов намагаючись наздогнати його, але увесь час притишуючи крок.
Вона одразу впізнала Максима.
-Оо, привіт… Це ти Софіє? Як справи? – Максим також помітив її.
-Здрастуй. Все чудово. От гуляємо всією сім’єю. Це мій чоловік Сергій і донька Люба. Знайомся.
-Аа… Ммаксим.. Дуже приємно… А це… Це моя знайома… Настя…
Софія поглянула на Максимову супутницю. Дівчина стояла неподалік. Модно одягнена, зачіска, макіяж, туфлі на височенних підборах і… якийсь сумний, сумний погляд.
Боже, як же ж вона схожа на ту іншу Софію!
Софія посміхнулася:
-Ну добре. Нам вже треба йти. Ми ще в кіно збиралися всі.
-Ддо побачення.., – Максим пішов не озираючись вперед, а його “знайома” задріботіла за ним…
Софія стояла і дивилася їм в слід. Вона була щаслива, що колись, ще давно, незнайомий хлопець подарував їй красиві квіти і сказав такі важливі в її житті слова…