Люба зайшла в сільський магазин і стала в чергу. Перед нею було людини три. Вона стояла та дивилася на полиці з продуктами. Все з міста привезла, а ось хліба і масла вершкового забула купити.
Погляд впав на молодого чоловіка, що набирає банки з тушонкою, макарони і хліб. Хлопчик років п’яти-шести діловито укладав все в рюкзак, який стояв на підлозі.
Обличчя чоловіка виявилося дуже знайомим. Люба придивилася. Точно. Два роки тому бригада будівельників ремонтувала будинок діда Федора в сусідньому селі. Син розщедрився. Все літо по окрузі лунав стукіт молотків і вереск пилки. Будинок став схожий на замок, з червоним похилим дахом і заскленою верандою.
Ночували робочі тут же, а харчувались у тітки Маші, великої повної жінки. Іноді ходили в клуб грати в більярд.
Чоловік відчув на собі погляд і озирнувся, подивився на присутніх в магазині людей та відвернувся. Саме він приходив і до них поправити паркан. Високий, симпатичний, усміхнений. Люба його добре запам’ятала. Її він не впізнав.
Нарешті, чоловік підхопив важкий рюкзак, і вони з хлопчиком вийшли з магазину. Черга рухалася повільно. У селі люди закуповуються грунтовно. Забудеш, прогавив, доведеться чекати наступного привозу товарів. А в це село, в кращому випадку раз на тиждень машина приходить з міста. Хліб, правда, частіше привозять.
Будинок їм з мамою дістався від бабусі і дідусі. Мама жила тут майже все літо. Люба по можливості приїжджала їй допомогти. Вона вискочила заміж на другому курсі інституту за однокурсника. Але їхній шлюб не проіснував і року. З дітьми вони відразу вирішили почекати до закінчення навчання. Більше вона не прагнула заводити серйозних стосунків.
Коли сідала в машину, бачила цікаві погляди з вікон будинків. За поворотом Люба одразу побачила чоловіка з рюкзаком і хлопчика. Важкувато по жарі нести таку ношу. Почувши звук мотора за спиною, чоловік озирнувся і зупинився. Люба пригальмувала.
– Вам в село?
– Так, – здивовано відповів чоловік.
– Сідайте, підвезу.
Люба бачила, як нерішуче чоловік подивився на хлопчика. Напевно, шкода стало хлопця. Топати до села три кілометри. Він відкрив задні двері і поставив рюкзак на сидінні.
– А можна я попереду сяду? – з надією запитав хлопчик батька.
– Ні, дітям не можна … – обірвав його батько.
– Та хай сідає. Тут немає пoлiції. Нехай сідає. – дозволила Люба і посміхнулася хлопчикові.
Той тут же підскочив до передніх дверей, двома руками відкрив і швидко сів у крісло поруч з Любою.
– А тато теж купить машину. Правда, тату? – Хлопчик радісно обернувся.
Але побачив несхвальний погляд батька, випростався і перестав посміхатися. Їхали повільно. Нерівна дорога місцями сильно розбита тракторами і вантажівками.
– А я вас знаю. Ви Роман. Два роки тому ви будували будинок діда Федора. І нам ви ремонтували огорожу. – Люба зловила погляд чоловіка в дзеркало заднього виду.
Він тут же відвів очі і нічого не відповів.
Люба зрозуміла, що розмовляти він не має наміру і зосередилася на дорозі. Перервав мовчання Роман тільки коли попросив зупинити біля будинку тітки Маші.
Вони з сином вибралися з машини, і Роман стримано подякував Любу. Тільки хлопчик радісно помахав їй рукою, коли вона від’їжджала від будинку.
Жила Люба в сусідньому селі, трохи далі, через невелике поле. Взагалі, раніше це було одне велике село. Як вони розділилися на два, ходило багато легенд.
– Мам, ти знаєш, хто у тітки Маші живе,? – запитала вона, вивантажуючи на стіл покупки.
– Звичайно знаю. Роман. Його всі знають. Приїхав тиждень тому з сином у відпустку. Кажуть, він навесні теж приїжджав, город їй копав. Хороший мужик. Він усім тут допомагає. Кому паркан поправить, кому дах. Бере недорого. А ти чого цікавишся? – Мама заглянула Любі в обличчя, і вона збентежено опустила очі. – А чого почервоніла? Сподобався? Ой, дівко, дивись.
– Скажеш теж. Просто підвезла їх з сином з магазину. Я нічого не забула? – Люба постаралася перевести розмову.
– Кажуть, син йому нерідний, його дружини. А вона їх кинула. Та ніби все є. – Мама стала прибирати продукти, а Люба вирішила не розпитувати.
Їй справді до нього немає ніякого діла.
Їдучи увечері в неділю в місто, вона з цікавістю подивилася на будинок тітки Маші. Але нікого не побачила.
На наступний вихідний вибратися до мами в село не вийшло. Довелося працювати. Приїхала тільки через два тижні. Продукти привезла, в магазин їхати нема чого. Вона взяла відгули на роботі за минулі вихідні і насолоджувалася повітрям, річкою, тишею і спокоєм декількох блаженних днів. Так добре, що їхати не хотілося. Вирішила ще одну ніч провести в селі. Якщо виїхати рано-рано вранці, то встигне навіть додому заїхати переодягнутися перед роботою.
Мама надавала їй з собою пирогів, картоплі та грибів..І Люба вирушила у місто. О п’ятій годині ранку щільний туман огортав все навколо так, що не видно сусідніх будинків. Рясна роса покривала пожухлу траву. Люба зіщулилася і від холоду остаточно прокинулася.
За селом туман розсіювався. Тому вона відразу побачила попереду на дорозі фігуру чоловіка з хлопчиком на плечах і з двома великими сумками в руках. Серце застукало сильніше від радості і хвилювання. Відразу зрозуміла, що це Роман з сином.
Вона порівнялася з ними, зупинила машину і опустила скло.
– На автобус? Сідайте, – сказала так, немов наказувала.
На цей раз Роман, не роздумуючи, опустив сина з плечей. Люба вийшла з машини і відкрила багажник. Важко дихаючи, Роман занурив туди дві важкі сумки.
Хлопчик сів позаду разом з батьком, притулився до нього і відразу заснув.
– Вас мені просто ангел посилає. – Перший завів розмову Роман.
Серце Люби підскочило.
– Ніхто не посилає. Це село. Тут куди не йди, зіткнешся з ким-небудь. Відпустка закінчилася? – Вони розмовляли тихо, щоб не розбудити хлопчика.
– Ні. Хлопці подзвонили, замовлення хороше отримали. Кличуть до себе. А у малого температура два дні тому підскочила. Довелося затриматися. Зараз начебто немає, але кволий якийсь.
– А з ким же він буде в місті? – запитала Люба, і прикусила язик.
Адже, дала зрозуміти, що розпитувала про нього.
– Сусідка допомагає. Так він і один залишається. Великий. Не хуліганить.
Вони проїхали велике село і в кінці побачили натовп народу на зупинці.
– Автобус приїде тільки через півгодини. Як ви на вулиці з хворою дитиною чекати будете? Я пропоную їхати до міста зі мною. Тим більше ваш син спить. І ніяких «незручно», «та що ви» та інших нісенітниць. Їхати цікавіше разом, ніж одній. – І вона, не зупиняючись, проїхала повз, помітивши кілька заздрісних поглядів з натовпу очікуючих.
– Мене Люба звуть. А ви Роман. А як звуть вашого сина? – раптом, несподівано для самої себе, запитала Люба.
– Павло, – відповів Роман. – Тільки він не мій син, – трохи помовчавши, додав він.
Люба не стала ставити запитань, вела машину і чекала.
– Ми одружилися з Оксаною, коли я закінчив будувати будинок дядька Федіра. На ці гроші весілля зіграли. Квартира, хоч і однокімнатна, у мене є. Хотів машину купити, але зустрів її і закохався. Голову втратив. І все було добре. Тільки діти не виходили. Переживала, плakaла, коли лікарі сказали, що дітей у неї не може бути.
Я заспокоював. Лікарі ж теж не святі, помиляються. Ну, вона тоді і розповіла, що зробила a*opт в вісімнадцять років. Хто не помилявся в молодості. Щоб утішити її, сказав, що можна дитину взяти з дuтячого будинку або з будинку малятка. Я взагалі-то не дуже дітей любив, не хотів, чесно кажучи. Але заради неї готовий був усиновити чужого.
Поїхали ми в дитячий будинок. А там нас відразу оточили діти. Дивляться, чекають, сподобатися хочуть. А Павлик … Він дивився такими очима, що у мене все всередині перевернулося. За руку мене взяв. Діти його відпихають, а він вчепився, не відпускає. Йому тоді ще чотирьох не було.
Оксана дівчинку хотіла. А мені пацана стало шкода. Такий маленький, а очі, як у coбakи, яка загубилася і шукає господаря. Я запропонував хлопчика і дівчинку відразу взяти. Але нам відмовили. Якби вони були братом з сестрою, тоді можна, а так … Загалом, сказали, щоб ми вибрали тільки одного.
Я не міг забути Павлика, як він дивився на мене, як вчепився своєю ручкою. І зараз, як згадаю, так cльoзи навертаються. Оксана погодилася. А я пообіцяв, що потім ще й дівчинку візьмемо. – Роман погладив Павлика по голові.
– Він так смішно хотів їй сподобатися. Намагався, але, то тарілку poзiб’є, то чай проллє. Ніяк у них з Оксаною не виходило налагодити відносини. Павлик все до мене лип, а вона ревнувала. Почали свapитися. Павлик переживав, що ми віддамо його назад.
Оксана стала якось віддалятися від нас. Начебто все як завжди, а тільки вона з роботи стала затримуватися. Я думав, що не хоче з Павликом сидіти. Aдже я працював допізна. На машину збирав. Зовсім небагато залишилося.
Одного разу прийшов з роботи, а Павлик один. Питаю, де Оксана, а він насупився, мовчить. Іграшки стали прибирати, я знайшов листок з її запискою. Він його вже обмалював карлючками.
Просила вибачення, що не може так більше жити, що взяти Павлика було пoмuлkою … А я це заради неї зробив. Не віддавати ж хлопця назад в дитячий будинок. Та й прикипів я до нього. Він мене татом називає.
Пішов я до тумбочки, де гроші тримав.І побачив, що Оксана все взяла. У мене частина грошей на карті лежала, частина налом в будинку. І де її шукати? Так і стали ми жити з Павликом удвох. У відпустку вирішив в до вас в село приїхати. Хлопчику село показати. Він нічого не бачив.
– А батьки його? – Люба дивилася перед собою, ледь стримуючи сльози.
– Мати від нього в пoлoroвому будинку відмовилася. А тітка Маша його теж полюбила. Він її бабусею кликав.
– Натерпівся хлопчисько. – Люба подивилася в дзеркало заднього виду, але Роман опустив очі, напевно, милувався на сплячого Павлика.
– Не те слово. – Роман швидко глянув в дзеркало.І як ви управляєтеся?
– Увечері, коли на роботі затримуюся, сусідка пенсіонерка забирає з саду. Так він самостійний. На наступний рік в школу піде. Я своє життя без нього тепер не уявляю. Ось ще трохи підзбираю, і купимо машину. Тепер вже точно. А там, дивись, на південь до моря махнем …
За розмовами дорога пролетіла непомітно. За вікнами вже виднілася мелькала околиця ранкового міста. Люба довезла Романа і Павлика до будинку, дала номер свого телефону.
– Якщо що потрібно, я допоможу. І не соромтеся, дзвоніть.
– Та що ви. Ви і так нам вже стільки раз допомагали. А знаєте що? Павлику в жовтні буде шість років. Я запрошую вас до нас на день народження. Прийдете?
– Обов’язково! Буду рада. – І Люба щиро посміхнулася.
Роман спочатку відніс сумки в квартиру, потім повернувся за Павликом. Обережно витягнув його з машини і на руках поніс до під’їзду. Хлопчик притиснувся до нього, але не прокинувся. Біля дверей Роман озирнувся. Люба помахала йому рукою, вже не ховаючи сліз.