Павло щойно прокинувся, як хтось подзвонив у двері. Він пішов відкривати двері, не звертаючи уваги на безлад в квартирі.
У відчинені двері зазирнула руденька листоноша.
-Чого дзвониш? – похмуро запитав Павло.
-Ось. Замовний лист вам принесла. Розпишіться ось тут. Знову вечірка у вас була? Вже який день? – запитала дівчина, оглянувши безлад у кімнаті і залишки їжі на столі.
-Твоє яке діло? Пошту розносити? Ось і рознось. Повчати вона мене ще буде, – спокійно пробурмотів Павло.
-Цікава вона дівчина, – подумав він. – З рудими косичками…
-А можна мені води? – раптом попросила дівчина.
-Можна, можна, – пробурмотів Павло. – Чом би й не принести…
Він взяв склянку і подався на кухню.
Листоноша подякувала йому за воду, посміхнулася і швидко побігла вниз по-сходах.
На наступний день Павло повертався з роботи додому.
За звичкою він глянув на своє вікно і застиг. На вікні були штори.
-Що це ще таке?! – подумав він. – Помилився, мабуть.
Він знову придивився. Ось його вікно, і на ньому штори. А раніше тільки тюль був.
Раптом він зрозумів. Світлана повернулася!
Перестрибуючи через дві сходинки, Павло добіг до четвертого поверху і відкрив двері.
У кімнаті було прибрано й чисто. Вітерець легенько погойдував нові штори.
Стіл був застелений чистою скатертиною.
Павло оторопів.
Він зупинився, зняв взуття і пройшов на кухню, звідки йшов аромат борщу.
Повна каструля. Павло почухав потилицю.
-Це не Світлана, – згадав він про колишню дівчину, з якою вони недавно розійшлися. – Вона не вміла готувати нічого, окрім яєчні.
Раптом він побачив записку:
«Винесіть сміття».
Павло задумався, а тоді все ж таки взяв сміття і виконав доручення.
Із цього дня все й почалося. Спочатку Павлові було цікаво, хто ж так хазяйнує в нього в квартирі і командує ним.
Він клав сорочки в машинку на прання, а потім приходив і знаходив їх попрасованими.
Купував продукти за списком. Потроху перестав гульбанити. На роботі його почали хвалити.
Після роботи він одразу йшов додому, сподіваючись побачити таємничу незнайомку.
Але вона не зʼявлялася.
Одного разу, поспіхом, Павло забув гаманець і швидко повернувся за ним.
Він уже збирався виходити, як раптом почув, як хтось вставив ключ у замок.
Безшумно повернувшись назад, Павло став за шафою і, прикривши двері, затамував подих.
Яке ж було його здивування, коли він побачив руденьку листоношу.
Так він і просидів за шафою, поки вона, муркочучи собі під ніс, смажила картоплю. Коли дівчина пройшла до дверей і збиралася йти, Павло постав перед нею зі словами:
-Так не чесно. А сама ж не поїла! – засміявся він.
Дівчина ахнула, а Павло підійшов до неї ближче.
-Так от хто, виявляється, моя таємна помічниця.
Потім він зазирнув їй в очі і з ніжністю додав:
-Руденька моя…