– Мамо, це не обговорюється, ти з нами поїдеш! – казала Олена. – Олежик без тебе пропаде. Олеже, скажи бабусі, щоб вона збиралася! Невже ти й справді в село надумала повернутися? Ти ж там років десять уже не була, зовсім міська стала, мамо! Та й взагалі, ти про нас та й про себе хоч подумай, що тут тебе тримає, га мамо? – Олена намагалася говорити не роздратовано,
– Мамо, ти зрозумій, там інше життя, тепло, море хлюпоче під ногами. Продамо цю квартиру, там будинок купимо, ми про це давно мріяли! Ну ми ж жили в селі з тобою до того, як я вийшла заміж і Федір запропонував тобі з нами жити? Ну, а там майже так і буде, тільки море поруч, ти тільки уяви, мамо!
Ти ж знаєш – Федору там роботу хорошу запропонували, Олежик слабий постійно, а там тепло. Ми поряд з будинком квітники зробимо, хочеш – грядки посадимо, га мамо? Ти ж сумувала, що в місті з нами живеш, а за селом сумуєш.
Ну так, ми до нашого будинку в селі майже не їздили, далеко… Та й кому зараз взагалі потрібна це Богом забуте село?!
Наш старий будинок мабуть і не продати вже, розвалився зовсім, та й Бог із ним, мамо!
В душі Олена трохи обурювалася – мама така примхлива стала! Як Олежик народився, мама почала жити з ними, ну вона ж бабуся все-таки.
А в Олежика здоров’я виявилося слабеньке, сказали в садок краще не водити – часто слабий буде. Ось вони з чоловіком і попросили маму з ними жити, а що їй одній у селі щось сидіти?
Мама звичайно у Олени зі своєю хитрнкою…
– Мені, – каже, – вже трохи залишилося, хоч онука побавити, і то радість!
Олена з Федором мамі кімнату окрему виділили, добре у нього квартира велика, живи й радуйся.
Але коли настало літо, мама в село своє зазбиралася.
– Візьму з собою, – каже, – онука, ми з ним там молочко питимемо домашнє, на свіжому повітрі він зміцніє, не впізнаєте хлопця.
А нічого, що в нього таке буває, що лікар часом потрібен?!
Та й молоко не всім домашнє можна… Мама по-старому все спрощує, хоча сама вона і не стара ще.
У них там у тому селі забутому і лікарів нормальних нема!
А мама тільки дратує своїми приказками:
– Та чи багато нам треба, що малий, що й старий…
– Зрозумій, мені це не в радість, Олено, не поїду я! А тебе не осуджую, їдь звичайно! Куди ж тобі без чоловіка, твій Федір дуже гідна людина. А я на свою малу батьківщину повернуся, там на цвинтарі і мої батьки, і чоловік, і взагалі, не хочу я так далеко їхати…
Вмовляти Любов Олексіївну було марно, Олена свою маму добре знала. Звичайно Олежик вже не маленький, одинадцять виповнилося, але Олена все ж таки на маму трохи розраховувала.
Адже якби Федору роботу не запропонували і вони не надумали переїздити, мама так і жила б із ними.
І до свого старого будинку в селі за двісті кілометрів так не рвалася б.
А тут – на тобі, вперлася – не поїду і все!
Примхи старечі!
Хоча мамі ще шістдесят сім, не така вона й стара начебто…
Коли Любов Олексіївна з Федором і Оленою нарешті після довгих суперечок під’їжджали до її села, серце Любові Олексіївни стрепенулося.
Ось і поворот після річечки… Зараз проїдуть дубовий гай і вона нарешті побачить рідні місця.
Як там її хата? Любов Олексіївна з села, їдучи ключі від будинку, сусіду віддала, щоб придивився за ним. А потім і взагалі дозволила йому ділянкою і будинком користуватися.
У Грицька родина велика, а будинок без господаря, як то кажуть, довго не живе…
Під’їхали до воріт.
Любов Олексіївна вийшла з машини, глянула на свій будинок і руками сплеснула від побаченого!
Вона просто не впізнала свій дім! Будинок як новенький!
Тут Григорій на ґанок вийшов, одразу її не впізнав,
– Люба?! Яка ти стала, одразу видно, що міська! А я хазяйную, порядок підтримую. Ти ж сказала будинок не кидати. Син наш Василь одружився, онуки в мене народились. Ну а з Нінкою своєю я давно вже розлучився, ти чула напевно, так, Любов Олексіївно?
Вона мене раніше щось до тебе ревнувала, як почула про мою шкільну любов до тебе. А потім сама іншого знайшла, міського…
Ніна до сина та онуків приїжджає іноді…
А я дім твій сторожу, чекаю і доглядаю. Думав, вже не приїдеш ніколи. А ти он яка гарна, адже я зі школи в тебе був закоханий, а ти Миколку вибрала…
…Тепер Любов Олексіївна не скаржиться, що їй уже не так багато лишилося.
Скільки є – все її!
Точніше – їх із Григорієм… Смішно, але вони тепер наречені!
Григорій навчався на три класи молодше за Любу, вона його маленьким вважала.
Заміж вийшла за Миколу, Оленка у них народилася. Григорій з Ніною одружився, але Любу так і не забув…
…Любов Олексіївна повернулася до себе, туди, де на неї чекало щастя.
Над щастям вік не має влади.
Григорій та Любов восени в гості до Любиної доньки Олени та до зятя Федора збираються – на морі буде оксамитовий сезон.
Так само, як і в їхньому житті…