-Не заважатиму вам? – запитав він і, не чекаючи відповіді, обійшов лавку за спиною жінки і присів на іншому кінці. – Я вас не бачив тут раніше. Ви недавно приїхали?
-Два дні тому, – раптом відповіла вона. Голос у неї був низький, з хрипотою.
-А я тут уже тиждень. На море можна дивитися вічно. Заспокоює.
-А ви нервуєте? – жінка повернула голову, глянула на нього коротко і знову відвернулася до моря.
-Що? А ні. Я просто сказав. Втім, у наш неспокійний час є багато причин нервувати, – Федір уже не радий був, що вліз із розмовою.
Слова заважали насолоджуватися виглядом.
Зранку море стало привітно-синім. Навіть повітря стало чистішим і прозорішим.
Сидіти в кімнаті такого чудового ранку не хотілося, і Федір відклав журнал, який читав після сніданку.
Він встав з крісла і пішов одягатися. У холі пансіонату пусто. Зазвичай, тут сиділи маленькі компанії відпочивальників. Але й вони вийшли надвір, залишивши зручні диванчики.
Федір йшов по набережній. Під товстими підошвами черевиків хрускотіла галька. У небі радісно перегукувались чайки.
Коли прибережні пансіонати залишилися позаду, Федір піднявся по пологому схилу і пішов по торішній траві, крізь яку пробивалися нові несміливі пагони.
Ще здалеку він помітив, що єдина лавка на березі зайнята.
Федора дивувало, чому не поставили тут кілька лавок. Адже так приємно сидіти та дивитися на море. Він часто приходив сюди, коли дозволяла мінлива весняна погода.
Він хотів було повернути назад, але передумав.
На лавці вистачить місця і йому. А зі співрозмовником дивитися на море ще краще.
Підійшовши ближче, Федір зрозумів, що на там сиділа жінка.
При його наближенні вона трохи повернула голову і глянула на нього байдужим поглядом.
Федір визначив, що вона його віку чи трохи молодша. На жінці були спортивні штани, темно-бордова кофта і кросівки.
Сиве волосся коротко пострижене. Риси обличчя правильні.
-У молодості, мабуть, була красунею. Та й зараз нічого, – недоречно подумав Федір.
-Чудовий ранок, правда? – сказав він замість привітання.
Жінка не відповіла, тільки трохи підняла одну брову.
Щось знайоме було в її обличчі, але Федір не розумів, де він міг її бачити.
-Не заважатиму вам? – запитав він і, не чекаючи відповіді, обійшов лавку за спиною жінки і присів на іншому кінці. – Я вас не бачив тут раніше. Ви недавно приїхали?
-Два дні тому, – раптом відповіла вона. Голос у неї був низький, з хрипотою.
-А я тут уже тиждень. На море можна дивитися вічно. Заспокоює.
-А ви нервуєте? – жінка повернула голову, глянула на нього коротко і знову відвернулася до моря.
-Що? А ні. Я просто сказав. Втім, у наш неспокійний час є багато причин нервувати, – Федір уже не радий був, що вліз із розмовою.
Слова заважали насолоджуватися виглядом.
-І що вас турбує? – здавалося, жінка не проти була поговорити.
-Отак одразу вам і розкажи, – буркнув Федір.
-А чому ні? Адже за цим ви й прийшли сюди, сіли поряд зі мною. Випадковому співрозмовнику легко відкривати своє серце.
-Ви маєте рацію, – Федір помовчав. – Знаєте, тридцять років тому я приїжджав сюди після розлучення з дружиною. Переживав дуже. На стіну ліз від самотності.
Друзів діставав скаргами на своє невдале життя. Вони вирішили хоч на якийсь час відправити мене до моря, – Федір засміявся.
-Тоді я був молодший, небо було блакитніше, море бажаніше, а сонце яскравіше. Була рання осінь. Дехто навіть купався ще. Я теж один раз зважився. Лавки тут тоді не було, і я любив сидіти подалі, он на тих каменях.
Якось я побачив на набережній нове обличчя.
Я одразу звернув увагу на молоду жінку, яка на самоті гуляла вздовж берега. Вона постійно усміхалася одними куточками губ. Я одразу відчув у ній споріднену душу і підійшов познайомитись. Її звали… Втім, навіщо називати імена.
Ми гуляли, розмовляли. Вона була одружена. Чоловік старший за неї і дуже слабий. Він викликав собі доглядальницю, а її вмовив поїхати на море, відпочити тиждень.
Вона вперше за останні роки відпочивала від турбот та переживань, тому постійно усміхалася.
Другого дня ми домовилися зустрітися знову. І вона прийшла! Ми не розлучалися з нею ні вдень, ні вночі.
Ми провели разом кілька щасливих днів. Вона не була розпусною, ні, навпаки… – Федір підшукував відповідні слова, але не знайшов їх і замовк.
-Я, звичайно, одружився, бо кохав. Але ми поступово перестали чути, розуміти одне одного. Навіть коли ми з дружиною лежали в ліжку, вона думала не про задоволення, а що купити синові: самокат, чи нові кросівки. Ні. Я не звинувачував її. Завжди винні обидва. А тут… Це був подарунок змученій, невдоволеній шлюбом душі.
Вона дарувала мені свою любов самозабутньо, з якимось розпачем. Але час невблаганний. Настав день мого від’їзду. Вона провела мене в аеропорт. Усміхалась і махала мені рукою. А по щоках текли сльози.
А я… У мене тоді навіть гадки не виникло залишитися з нею ще на кілька днів.
-І ви більше не бачилися? – хрипким голосом запитала співрозмовниця.
Вона уважно слухала, дивлячись на море. Федорові навіть здалося, якось напружено слухала.
-Ні, не бачились. Я попросив у неї адресу. Мобільних тоді ще не було. Та я й не став би дзвонити, підставляти її. Спочатку сумував дуже. Все відкладав свою подорож.
Потім ця ідея мені стала здаватися невдалою. Навіщо? Чоловік дуже слабий, а я приїду такий весь… Їй довелося б брехати чоловікові, а турбот в неї і без того вистачало.
Та й нічого доброго з нашої зустрічі не вийшло б. Так я вирішив.
А потім… Адреса кудись поділася… – Федір замовк, і жінка теж мовчала.
-Злякався, мабуть. Знаєте, невдалий досвід у стосунках дуже псує самооцінку. Починаєш копатися в собі, стаєш нерішучим.
-Гарна історія. Ви так і не одружилися більше? – запитала співрозмовниця.
-Ні. Жінки були, чого гріха таїти. Але не вийшло з жодною. Згадував те коротке кохання біля моря…
-Може, тому, що воно було коротким, без зобов’язань, розчарувань та наслідків, – жінка встала з лавки.
-Ви вже йдете? – занепокоївся Федір.
-Мені пора. І все-таки, даремно ви не поїхали до неї. Вона на вас чекала. – Жінка розвернулась і швидко пішла до пансіонатів.
Федір здивовано дивився їй услід.
-Що вона мала на увазі, сказавши, що вона на нього чекала? Інтуїтивно здогадалася? Або… – розмірковував він.
Але не пішов за нею, не наздогнав.
Втомившись від здогадів, після обіду він знову пішов до моря, сподіваючись зустріти співрозмовницю.
Але вона не з’явилася. Нікого схожого на неї він не побачив і за вечерею у ресторані.
На наступний день він видивлявся її, сидячи на лавці.
Раптом він уявив її молодою, з темним довгим волоссям і застиг.
-Та це ж вона, Ганна! От же ж…
Він побіг в найближчі пансіонати та гостьові будинки, запитував про неї.
В одному жінка на ресепшені сказала, що рано-вранці від них поїхала схожа за описом на його знайому жінка. І звали її Ганна.
-А куди вона поїхала? Дайте мені, будь ласка, її адресу. Ви ж записуєте її при заселенні, – благав він дівчину.
-А раптом вона не хоче, щоб ви її шукали? – резонно зауважила жінка і адреси не дала.
Федору нічого не залишалося, як коротко розповісти їй свою історію.
Зворушена розповіддю, дівчина все ж таки написала йому адресу.
І ось він приїхав до чужого міста. Дуже хвилюючись, він піднявся на четвертий поверх типового цегляного будинку.
Довго не наважувався натиснути на кнопку дзвінка.
-Що я скажу їй? Стільки років минуло. Чому я тут? А раптом вона одружена? Вона прожене мене, і матиме рацію. Але вже приїхав, то будь чоловіком, подзвони, – думав він біля дверей.
Федір зробив глибокий вдих і натиснув кнопку. У глибині почулася приглушена трель. Двері відчинилися, і Ганна посміхнулася йому. Федорові здалося, що вона не здивувалася, наче чекала на нього.
-Привіт. Я була впевнена, що ти приїдеш, просто сказала вона і запросила увійти.
-Вибач, що так пізно, – сказав Федір, зрозумівши, що треба було по дорозі квітів купити.
-Не буває пізно, чи не вчасно. Ось, одягни, – вона поставила перед ним капці. – Не чоловіка, нові, – уточнила вона.
Вони сиділи в затишній кухні, пили чай, і вона розповіла про себе, а він слухав.
Чоловіка Ганни не стало через вісім місяців після її повернення.
Останніми словами його було, що він любить її і ні в чому не звинувачує.
Він здогадався, відчув зміну у ній. А вона довго чекала на Федора. Потім заспокоїлася.
Коли на березі він розповідав їхню історію, їй хотілося зізнатися, що це вона. Зраділа, що він не забув її. Але ж не впізнав. Тільки вже йдучи, вона дала йому підказку.
-Я злякався тоді, і залишив себе без стількох років щасливого життя вдвох. Але ще не все втрачено? Доля знову звела нас. Ганно, давай спробуємо далі йти разом разом. Ми ж іще не старі. Ти не бійся, я все вмію робити сам. Стільки років прожив один. Я не буду тобі тягарем, – почав Федір важливу розмову через кілька днів.
-І я, і ти звиклі до самотності. Важко розпочинати життя наново. Пізно робити та виправляти помилки. У нас на це немає часу.
Та ти маєш рацію, невдалий досвід робить нас обережними, невпевненими.
Але я так втомилася жити одна!
Для чого? Дітей у нас із чоловіком не вийшло. Людині одній погано. Бог створив для кожного свою пару. Ми заслужили щастя минулими невдачами та втратами. Що ж, давай спробуємо, – погодилася Ганна.
Яким буде їхнє життя? Вирішувати тільки їм.
У молодості ми кохаємо пристрасно. З віком – неквапливо, насолоджуючись кожною миттю.
Два життя на двох. І жодних надій та обіцянок. І все-таки я тішуся за них, що вони покохали одне одного на прощання…